Українці на початку III тисячоліття

 

Знімка суспільства в часі

 

 

Кожен із нас колись дістає свій портрет – такий чи інакший. Якщо про це подбають ваші батьки, дістаєте портрет зараз після народження – хоч усі немовлята схожі одне на одного. В школі залежно від місцевих традицій вам роблять індивідуальні чи групові знімки. А потім є не менш елементарні портрети: для посвідчення, на права водія, для паспорта. І є ще справжні портрети для професійного портфоліо – але тут треба бути актором або художником, або взагалі важною парсуною. Якщо не повезло, то вам портрет роблять органи – і з часом це може перетворитися на форму відзначення. А часами можете потрапити на таке велике групове фото, де схоплено цілу конференцію, весь бенкет, цілий батальйон. Одиницю, щоправда, тут важко розпізнати – але зате видно ціле товариство у його миттєвій колективній присутності.

Але як робити фотопортрет цілої нації? Навіть із маленькими країнами – отими, завбільшки з поштову марки, які нібито й спеціялізуються лиш у поштових марках, – це важкувато (хоч за бажання, мабуть, можна так зафіксувати навіть цілий Ватикан). Але населення багатомільйонної країни? цілий народ? Завдання здається не тільки неможливим, але й якимсь непереконливим – адже в чому мав би полягати спільний знаменник для такого колективного портрета?

Подекуди таким знаменником може бути художня візія, яка надихає й узаконює неминучий процес селекції. І основним компонентом для неї стає момент актуальности. Бо дуже важливим є те, з якої нагоди зроблено портрет – а що ж може бути краще, як не момент, коли ціла спільнота переживає соціяльне, культурне та політичне відродження, коли витворюється її нова версія.

 

*

 

Україна ввійшла в нове тисячоліття як незалежна країна, але здійснилася ця вікова мрія незалежности й повнокрового національного буття тільки на кілька років раніше, наприкінці 1991 року, з розпадом Совєтського Союзу. Перехід від того тоталітарного, репресивного, часами геноцидного і завжди колоніяльного стану буття до нового, демократичного й европейського, все ще триває. На шляху до нової України ще чимало перепон, і не остання з них – брак суспільного консенсусу щодо самого напряму (чи пак вектора) й одвічна схильність політичного начальства вишукувати манівці. А у світі, зокрема на Заході, нову країну не раз сприймали скептично, як «несподівану» націю (немовби інших націй – наприклад, США у 1776 році – хтось «сподівався» чи «очікував») і як тимчасову розв’язку, поки не встановиться новий гегемонний порядок. Звичну схильність користуватися стереотипами підсилювала і сама політика країни після незалежности. Не так країни, як її начальства. Бо саме воно мусить відповідати за повільність, а то й непорушність економічних і політичних реформ, за відсутність розбудови громадянського суспільства, за повсюдну корупцію, політичні надужиття і кричуще суспільне розшарування. А втім, попри всі вади й невикористані можливості, те відродження, яке прийшло з незалежністю, є чимось реальним – що й підтверджує будь-який реальний, автентичний контакт із людьми України.

 

*

 

Колективний портрет, якого пропонує тут Ігор Гайдай, ∂рунтується (хоч, може, подекуди й підсвідомо) на тому загальному відчутті оптимізму й спільного почину, що принесла незалежність. Хай і потьмяніле у недавніх, невикористаних роках перехідного періоду, воно все-таки не вигасло. Навіть із перспективи цього короткого часу ясно, що для українців перехід у нове тисячоліття був другорядним супроти тих сил, які вихлюпнулися на поверхню всього на одне десятиліття раніше. Без незалежности новий міленіюм був би, по суті, фальстартом, ще одним прикладом комерційної віртуальної дійсности. Інших фальстартів, щоправда, не бракувало.

У п’янких днях до й одразу після незалежности словом, яке передавало почуття часу й було в кожного на устах, було «ейфорія». Через змарновані й прогаяні нагоди це слово і ті почуття, які воно окреслювало – адже ці ж почуття розгортали події незалежности – стали за наступні роки знецінюватися, зогиджуватися. І цей зсув доконували не лиш політичні опортуністи і явні та приховані апологети совєтизму. В дусі нового «реалізму» – що, як завжди, був на службі старого істеблішменту – «ейфорію» стали висміювати ті ж націонал-демократи, які колись розбурхували саме ці почуття задля мети національного відродження. На місце «ейфорії» прийшла деревляна й постійно маніпульована «роздубова держави», а замість візії та співчуття – культ влади й кон’юнктури. Жнива цього зсуву, вивищення Держави понад суспільство – ще далі з нами.

 

*

 

¢алерея портретів не може, річ ясна, представити ціле суспільство. Фотоапарат не може охопити інституції, цінності й традиції, об’єктивізувати колективну пам’ять і менталітет – усе те, що формує суспільство і робить його неповторним. Але він може фокусуватися на його складниках, на самих людях (хай і не всіх), і в їхній селекції, в ракурсах представлення натякати... хай не на справжній, актуальний стан суспільства, але на його ресурси, його потенціал, його можливости. Таким чином портрети зупиняють плин часу, дають знімку сучасности і водночас проєктують минуле та майбутнє.

І що ж ми тоді бачимо у цій колективній знімці, і що ми сподівалися там бачити?

Перше, що бачимо (скоріш за все, тільки відчуваємо) – це те, що хай образи і міняються, то апарат і тло залишаються незмінними і постійно центровані картини виглядають, як ці давні, коли ще не було кінокамери, ілюстрації у книжках, де гортання сторінок робило видимість руху. Сам факт постійного кутa зору й обрамлення також натякає на відкриту й нескінченну серію: можна уявляти собі, що портрети множитимуться й надходитимуть, аж поки нарешті буде сфотографовано всіх. Є тут також імпліцитна наявність ательє: нейтральне тло залишається незмінним незалежно від того, чи зйомка відбувається в авторській студії а чи в його симулякрі, у пленері (де іноді проявляється бадилина у нижньому краю) – і це перегукується і грається з естетикою і конвенціями фотопортретури 19 і раннього 20 століть. Воно також підказує тяглість – не лише в ремеслі фотографа, але й у представлених суб’єктах. Їхні вигляд і пози, одяг і тло можуть мінятися, проте відчуваємо, що вони нащадки, і вельми подібні до тих, кого так само фотографовано понад сто років тому. Їхні пози тоді стилізувалися за іншими конвенціями, але й тепер, як тоді, портрет віддзеркалює візуальну поетику і манеру доби.

Хоч імпліцитне ательє і барви сепії надають відтінок віку, вони однак не знімають моменту сучасности у цих фотокартинах. Зате вони децентрують цей момент і підказують, що у цій ∂алереї глядач повинен бути готовим на певне коре∂ування своїх сподівань.

Але ж які саме сподівання? Якими мають бути оці українці? Чи ментальний образ колективного портрета неминуче мусить межувати зі стереотипами і прямувати до крайнощів героїзму або його антиподів? Якщо так, то сама множинність цієї ∂алереї, її типів, прикмет і поз повинні змушувати нас призадуматися, переосмислити ці очікування. І якщо авторська візія автентична і переконлива, вона мусить бути несподіванкою; може, таки вона повинна представляти неочікувану націю.

 

*

 

Як видно з об’єктиву Ігоря Гайдая, українці настільки нормальні наскількі й багатоликі. Вони – чоловіки, жінки й діти; старі й молоді (молодих більше) і ще не народжені; представлені поодинчо, парами, трійками, і в різних позах; вони одягнуті вишукано, й одягнуті недбало, й напіводягнуті, а іноді голі; у різних позах, у русі й спокої; вони із псами, котами і навіть кізоньками. Більшість явно з міста; дехто з села. Стоять перед нами зі своїми робочими інструментами або так, із руками в кишенях. Деякі зовсім звичайні; деякі екзотичні.

Чи мають вони якийсь спільний знаменник? Чи поєднує їх якась ознака українськости?

Може, замість такого одного, єднального знаменника впадають в око певні закономірності. Перевага молодих і усміхнених облич. Відсутність державного офіціозу і чинів і майже повна відсутність олігархів і політиків. (Не є ж бо це ∂алерея богатих, сильних і славетних цього світу.) Очевидно переважають музиканти, художники, естрадні артисти. Немає військових у формах і ветеранів з орденами, й одинокий представник ДАІ однозначно симпатичний і не грізний. Не є це Україна совка.

І не є це статистично-представницька постсовєтська Україна. Є тут люди бідніші, але немає тут точної пропорції тих знедолених, які таки існують і кидають темну тінь на сучасне українське суспільство. Не і∂норуються тут упосліджені, але й їхня присутність не позначена статистичною значущістю.

Колективний портрет, що постає перед нами, має риси ідеалізації; в дечому його перспектива може нагадувати нам родинний альбом. Скоріше, однак, це візія українського суспільства, яка наголошує його потенційний, не актуальний вимір. Візія, яка закорінена в минулому і наставлена на охоплення швидкоплинного моменту, його людської, автентичної та творчої тонації. Але й наставлена вона, і то програмово, на майбутнє, на жнива творчости, які поростуть із тих зерен. Для нації, яка настільки настраждалася і так довго чекала, щоб себе проявити, можливість прямо бути, бути самим собою перед об’єктивом – це і є успіх. А репертуар цього самоствердження, жести, тони і нюанси – усі вони справжні й автентичні – говорять про нову самовпевненість – не аж так далекий уже відгомін тих енергій, які нещодавно відродили нас.

 

 

 

Григорій Грабович